Художник пише Україну від Мазепи до УПА

Статті з газет та журналів | Коментування вимкнуто

Натуру для галереї портретів відомих історичних осіб, які боролися й віддали життя за Україну, Руслан Чугай знаходить навіть серед звичайних перехожих

Молодий, талановитий і патріотичний. Ось так у трьох словах можна охарактеризувати вже відомого не тільки в художніх колах Волині митця, викладача кафедри дизайну ЛНТУ Руслана Чугая. Що важчі вимальовуються часи, то більший у ньому запал доказати, що українське має виняткове право існувати за будь-якого президентства-уряду-прем’єрства. І щоб це не мало вигляд пустодзвонного заклику, він доводить свою українськість дідівським способом – роботою. З легкої руки Руслана оживає українська історія: низкою портретів її героїв від часів Мазепи й до УПА.

«ЗА БЕНЮКОМ ДОВЕЛОСЯ ГНАТИСЯ!»

 – Руслане, це правда, що портретам історичних постатей передували українські виконавці?

– Серія, що її започатковано 2007 року, так і називається – «Українські виконавці». До того ж я пишу портрети тільки тих, хто співає українською,але бувають і винятки. А потім на якомусь із концертів чи вже й при особистій зустрічі приходжу з готовим портретом і прошу зі зворотного боку полотна поставити автограф. Шукаючи цих знайомств, я потрапив у чимало кумедних історій, але, скажу, що жодного разу ніхто із виконавців не був зі мною грубим-нечемним, не відмовив у проханні. Так, часто приходжу на концерти, роблю десятки, інколи й до п’ятдесяти фотографій знаменитості, вловлюю найменші нюанси, вираз обличчя, настрій, а потім уже пишу портрет… Друзі кажуть: «Руслане, яка тобі з цього користь? Працюєш задарма». На те відповідаю, що не все вимірюється грішми. І потім, люди мають здатність йти з життя. Дуже шкодую, що не встиг написати портрет Славка Хурсенка. Саме тому, що подумав: він чоловік молодий-здоровий, ще встигну… І не встиг…

– А хто вже є у твоїй колекції?

– Та це вже із десяток портретів виконавців таких відомих гуртів, як «Гайдамаки», «Борщ», «Мері». І ще з багатьма мрію зустрітися… Є у галереї портрет Валерія Маренича, але маю намір написати його в анфас, а не в профіль, і в солом’яному брилі… Хоча, мушу сказати, що серію цю почав із… Богдана Бенюка – хоч і не музиканта, але людини, внесок якої у розвиток української культури вважаю беззаперечним. Ця пригода майже детективна, бо я помітив Бенюка, коли їхав автівкою біля м’ясокомбінату… Влаштував погоню (сміється. – Авт.) і наздогнав на Набережній… Портрет готовий, тепер лишається влаштувати зустріч, щоб узяти автограф.

«ПАМ’ЯТНИК МАЗЕПІ ВІДКРИВАЛИ ПОТАЙКИ»

 – Як же відбувся перехід до Мазепи?

– Глибоко вразила одна подія: пам’ятник великому українцеві гетьману Іванові Мазепі чернігівська влада відкрила 24 серпня 2009 року пізнього вечора, ховаючись від людей… За всю історію України лише троє людей дали самоназву українській нації – Іван Мазепа, Симон Петлюра та Степан Бандера. Довкола цих імен і досі бушують нечувані пристрасті, їх бояться, але справжніх українців вони надихають на Чин. От і мене надихнуло… В образі Мазепі – знаний та шанований у нашому краї художник Володимир Жупанюк. Перед тим як сісти за портрет я побував на генеральній репетиції та прем’єрі вистави нашого театру «Одкровення від Мазепи», перечитав ще історію. І побачив його ось таким – замисленим та втомленим біля карети, а на дальньому плані – підготовка до бою. Цей портрет писав із вересня до січня. Уже є напрацьовки образу Івана Сірка – прообразом стане Секретар волинської Ради Українського козацтва Олександр Сокур. Буде в мене і Ніл Хасевич, і Роман Шухевич. Цілком випадково зустрів чоловіка, який мов дві краплі води схожий на Петра Калнишевського, він ішов вулицею, мав неймовірно сумні очі, благородне сиве волосся… Тож я не міг пройти мимо, узяв номер телефону, вже зробив фотосесію. Маю начерк до портрету Симона Петлюри. Прообразом став брат мого друга, який теж має дуже характерне обличчя. Будуть і романтичні мотиви повстанської тематики. На «Бандерштаті» мені стрілася пара – чоловік та жінка, які позували саме для такої картини – кохання, що й на війні лишається коханням.

– Є відчуття, що своєю майбутньою виставкою ти хочеш сказати значно більше, ніж просто зобразити-відтворити відомі історичні постаті…

– Так, хочеться залишити пам’ять. Вона може допомогти чималій кількості людей розплющити нарешті очі. Підвестися з колін і розпочати жити так, як личить людині. Хіба не набрид уже врешті примітивний, сформований образ українця-споживача, «хІтрого хахла», чия хата завше скраю? Та ще й з одвічними розмовами про сало-вареники-галушки. Такого собі недалекого «кума», який компенсовує свою безталанність балачками про найспівучішу на землі мову, найкрасивіших дівчат та найліпшу горілку. Наша історія знає й зовсім інші образи – складні, глибокі й аристократичні. До них і хочеться повернутися.

Наталка ШЕПЕЛЬ